НАДІЯ є. Рік 1960. В звичайній українській родині очікували народження дитяти. Без УЗД та гендерпаті… чекали плід великого кохання. В батьків була велика НАДІЯ на народження донечки. 11 лютневого морозного дня ощасливив всіх – світ побачила красива дівчинка. “Наша надія, Надійка”, – пестячи дитя промовляли батьки. Роки, мов вороні коні, пролітали один за одним. Допитлива і розумна дівчинка підростала, тішачи своїми досягненнями рідних. А ще своєю наполегливістю. “Я зможу” стало її життєвим кредо. Школа, допомога батькам по господарству (старша сестра вже жила в місті, то ж Надійка була єдиною помічницею), друзі… Коли постало питання обрання фаху, Надя навіть не задумувалася – вчителька, адже всі ляльки вдома “пам’ятали її уроки”. Її ніжна мова, яка одночасно була вимогливою і строгою, завше викликала захоплення в однолітків та й не тільки. Надя вміла правильно переконати опонента і вміла слухати. З її уст мова лилася мелодійно, вона захоплювала слухача. Але доля приготувала випробування. Радість від вступу в педагогічне училище в м. Запоріжжі змінилася на переживання через стан здоров’я… Навчання треба було покинути. Якби вона тоді знала, скільки ще випробувань буде в житті! Скільки ще разів Надія скаже “Я ЗМОЖУ! Я ВИТРИМАЮ!” І таки зможе… Та, як в народі кажуть – “коли Господь закриває одні двері, то відкриває інші”. Надії судилося стати фахівцем в іншій сфері і не лише фахівцем, а й керівником. За фахову та добросовісну роботу відзначена грамотами та подяками. А що ж в особистому житті? Доле, де ти, доле, ходиш? Чом до мене, доле, ти та й не заходиш?
Таки зайшов… Красивий, статний…, а головне надійний та люблячий. Мій Вітюша! Так люблячи говорить вже… Надія Дмитрівна про свою опору. Красуня донечка, любий та люблячий онук, зять і звичайно Вітюша – ось ті, при згадці про яких очі Наді починають сяяти, а на вустах мимоволі проявляється посмішка. Запоріжжя… Колиска козацька… Надіна любов з дитинства. Рідне та любе все – річки, ліс, море… Там коріння! Там НАДІЯ на повернення додому, адже з 2022 року “гостює” Надя в курортному Трускавці. Так і живе наша НАДІЯ між мріями про повернення та реаліями сьогодення. “В Трускавець їздили часто. То ж коли виникла потреба їхати з Запоріжжя, то ми точно знали куди – в Трускавець. І не помилилися. Нас зустріли чудові люди”, – так каже сама НАДІЯ СЕНЬКО, наша Дмитрівна. Трускавець став другою, хай і вимушено, маленькою батьківщиною. Хоч доля приготувала ще одне випробування, та сказане “Я зможу”, стало пророчим. НАДІЯ змогла! Вона вистояла! Її посмішка зачаровує. Її любов до життя дає наснагу всім нам, її колежанкам. Вона ЛІДЕРКА! і вдома, і в житті, і серед колежанок. Божого благословіння Вам, наша люба НАДІЯ.